Олександр: Історія мужності та самопожертви

Стаття Френка Ріккена

Війна почалася для Олександра рано вранці в лютому 2022 року. Він був сповнений рішучості розпочати новий розділ свого життя: більший будинок для своєї сім'ї, де їхній собака Цар був би охоронцем території. Олександр, активний, працьовитий чоловік, відомий своїм веселим характером та відданістю своїй сім'ї та роботі. Він любив свій щоденний ритм: ринкова прогулянка з собакою, робота над проектами з ремонту, а вечір він проводив з родиною. Але того ранку його світ здригнувся через телефонний дзвінок, який змінив усе.

"Мій колега зателефонував мені і сказав: "Бери свою сім'ю і їдь. Тут буде небезпечно". Невизначеність охопила його. У поспіху Олександр разом зі своєю дружиною Тетяною, дочкою Марією, зятем, бабусею, сестрою та її двома дітьми сіли в їхній маленький автомобіль та поїхали. Було тісно, і кожен куточок був заповнений небагатьма речами, які вони взяли з собою. "Це був вибір між людьми та нашими тваринами", – згадує Олександр з болем у серці. Цар та Сніжок, вірний собака та кіт сім'ї, повинні були залишитися. Незважаючи на відчай, Олександр помітив, як він перейшов у режим дії, автоматичний фокус, який навіть зараз його дивує. "Я робив те, що потрібно було зробити, – каже він, – не думаючи про наслідки." Атмосфера була напруженою, серйозність ситуації відчувалася всіма. 

Хаос перших днів війни

Поїздка до мосту через Дніпро, всього за вісім кілометрів від їхнього будинку, здавалася вічністю. Вони знали, що цей міст може бути стратегічною ціллю. "Ми чули вибухи всюди, – каже Олександр. – Кожен вибух здавався ближчим". Незважаючи на хаос, Олександр намагався залишатися спокійним задля рідних. Вони дісталися до будинку його двоюрідного брата в Чорнобаївці, місця, яке незабаром стане відомим через численні бої. Там вони ховалися два тижні, але загроза залишалася великою.

Щоночі Олександр прокидався від звуку літаків. "Було таке відчуття, ніби ми були в пастці", – каже він. Проте одна думка не давала йому спокою: Цар та Сніжок були одні в їхньому будинку. Це мучило його. "Я не можу уявити, як вони були налякані, – каже він тихо. – Думка, що вони без їжі або води, не давала мені спокою".

Він вирішив повернутися. Поїздка була небезпечною та наповнена страшними картинами. "Я бачив тіла на вулиці, палаючі заправки та зруйновані транспортні засоби, – розповідає він. – Образ мертвого солдата завжди залишиться зі мною". Під час своєї поїздки він зафіксував деякі з цих жахів на своєму телефоні. "Я хотів мати доказ того, що я бачив, – пояснює він. – Іноді я переглядаю ці зображення. Це допомагає мені згадати, наскільки страшним був той час, але дає можливість подивитись на моє життя зараз з іншого боку."

Коли Олександр добрався до їхнього будинку, було тихо. Занадто тихо. "Тиша була нестерпною", – каже він. Хоча він не міг знайти Царя та Сніжка, він залишив трохи їжі в надії, що вони виживуть. "Це було єдине, що я міг зробити."

 Життя під окупацією

В окупованих росіянами Олешках життя Олександра стало ще небезпечнішим. Він вирішив збирати інформацію для української армії. "Я працював під прикриттям як працівник автозаправної станції, – пояснює він. – Я передавав координати російських позицій".            Це було дуже ризиковано. "Я подорожував без телефону, тільки з моїми паперами та паспортом, – каже він. – Кожен контрольний пункт міг мене виявити".

Ситуація непередбачувано загострилася. Він продовжував таємно збирати інформацію для української армії. Але коли високопоставлена особа розкрила діяльність всієї групи, всі були під загрозою. "Я не можу назвати ім'я, – каже він, – але зрада була як грім серед ясного неба".

У день трагедії Олександр вже сидів в автомобілі та мав їхати на зустріч. Раптом пролунав дзвінок: автомобіль його колеги зламався і не заводився. Олександр не вагався і вирішив забрати його. "Це було наче доля втрутилася", –згадує він. Коли вони наблизилися до призначеного місця, вони побачили хаос: російські солдати, постріли лунали в повітрі, тіла на землі. "Страх охопив мене. Мої руки тремтіли, я хотів натиснути на газ щоб втекти. Мій колега заспокоював мене і наполягав їхати повільно і стримано, щоб не привертати уваги".

Він обережно продовжив керувати автомобілем далі, з постійним відчуттям, що один невірний рух може їх видати. "Я чув крики і постріли, – розповідає він. – Кожна секунда здавалася вічністю". Завдяки поломці автомобіля та вимушеній затримці, Олександр та його колега вчасно уникли трагедії.  Трагедії яка, ймовірно, коштувала б йому життя.

Втеча до свободи

Через зраду робота Олександра як інформатора стала неможливою, а його майбутнє невизначеним. Страх виявлення став нестерпним. "Страх перед колаборантами був в усіх, –пояснює Олександр. – Ти просто не знаєш, кому можна довіряти". Кожна зустріч, навіть зі старими знайомими,  була ризиком.

4 червня 2022 року він почав свою подорож до безпеки. Через Молдову, Румунію, Словаччину та Польщу він досяг Нідерландів. "Кожен крок далі від України відчувався як крок ближче до свободи", – згадує він. Він прибув до Хойсдена, де він та його сім'я нарешті могли відпочити.

Відновлення і надія

У Нідерландах почався важкий процес відновлення. Олександр боровся з депресією та мовним бар'єром. "Перші місяці були найважчими, – каже він. – Але я почав вчити англійську та нідерландську. Завдяки підтримці моєї сім'ї та допомозі я поступово повернувся до нормального стану".

Його дочка Марія, зараз шестирічна, все ще бореться з травмами. "Вона дуже лякається звуків літаків, – каже Олександр. – Але вона сильна, як її мати".

Нове майбутнє

Олександр мріє про маленький будинок, собаку, якого він, звичайно, назве Царем, і безпечне майбутнє для своєї родини. "Моє життя повністю змінилося, – каже він. – Я тепер ціную маленькі речі: сім'ю, спокій та усмішки людей навколо мене".

Своєю історією Олександр сподівається надихнути інших. "Ми всі живемо в одному світі, – каже він. – Свобода – це найцінніше, що є і це наша відповідальність – захищати її. Звичайно, я сподіваюся, що Україна знову стане вільною. Колись". 

Історія Олександра - це історія неймовірної мужності та стійкості. Олександр ділиться потужним посланням: "Я дуже сподіваюсь, що люди зрозуміють, що ми, українські біженці, не просто жертви, а люди, які борються за нове життя. Ми залишили багато позаду, але ми хочемо зробити внесок у суспільство, в якому ми зараз живемо. Свободу не можна сприймати як належне. Я сподіваюся, що люди тут, у Нідерландах, які вже 80 років живуть у свободі, усвідомлюють, наскільки свобода є цінною".