Яна: Bійна рано увійшла в моє життя
Стаття Френка Ріккена
Спогади про ранню війну
Яна Лебідь народилася 20 грудня 1997 року у Волновасі, невеликому місті на сході України, недалеко від Донецька та Маріуполя. Якщо ви запитаєте Яну, яким було її життя до війни, вона дасть вам несподівану відповідь. "Війна прийшла дуже рано в моє життя", – розповідає вона. Коли Яні було 16 років, у 2014 році, перші ознаки конфлікту стали очевидними. Вона навчалася в середній школі в Донецьку і описує той час як найщасливіший у своєму житті: "Донецьк був прекрасним та сучасними містом з сучасними зручностями, такою як стадіон "Шахтар" та один з найкрасивіших аеропортів Європи".
Яна жила в студентській квартирі на кампусі, де вона проводила багато часу з однокурсниками і де повсякденне життя було тісно переплетене зі школою. Це було місце, де правила та дотримання порядку були частиною досвіду, але також де дружба та спільне прагнення до успіху були важливою частиною. Вона була відмінною студенткою та рано виявила інтерес до міжнародних відносин та світової історії. Її вчителі побачили в ній потенціал та спрямували її до майбутнього в міжнародних відносинах. У цей період також виникла її любов до літератури, пристрасть, яка почалася коли мати дала їй книгу "Ті, що співають у терні" Колін Маккалоу. "Я була дуже засмучена після важкого іспиту, тоді моя мати дала мені цю книгу, щоб відволікти. Вона відкрила для мене світ", – згадує Яна. Це ознаменувало початок її інтересу до книг, які пізніше відіграли важливу роль у її академічній кар'єрі.
Проте її ідилічне життя було грубо порушене, коли напруженість у регіоні загострилася після революції на Майдані в Києві.1 "Я пам'ятаю, як ми були в парку, прекрасному місці, повному металевих скульптур, коли раптом з'явилася група проросійських демонстрантів, які протистояли групі проукраїнської молоді. Все почалося з криків та гарячих дискусій, але незабаром атмосфера перетворилася на хаос. Люди почали штовхатися, і незабаром почалася бійка. Поліція прибула на місце, сирени вили, почалась паніка. Мої друзі та я хотіли як найшвидше втекти звідти. Той момент ознаменував переломний момент у моєму житті; це був перший раз, коли я відчула, як історія буквально відбувається в мене на очах".
Вплив конфлікту
У 2014 році життя Яни різко змінилося. Під час уроків вона чула вибухи та бачила військових у формі, що ходили вулицями. Залишатися в Донецьку ставало все небезпечніше. Вона розповідає, як одного дня побачила тіло, накрите картоном, поки люди шоковано проходили повз. Ніхто не знав, що робити та як реагувати. "Все це здавалося нереальним", – каже вона. Зрештою, батьки забрали її з Донецька та відправили до коледжу в Запоріжжі. Хоча вона була вдячна за те, що перебувала в безпеці, але відчувала себе чужою та старалася знайти своє місце в цьому новому середовищі.
Новий розділ в Одесі
У наступні роки Яна заново налагодила своє життя. Вона здобула ступінь бакалавра англійської мови та літератури, а пізніше –магістра з міжнародного бізнес-менеджменту в Одесі. Вона описує Одесу як місто, де вона знайшла своє місце. "Ми жили в історичному центрі, оточені друзями. Життя було прекрасним", – згадує вона. Але навіть у цей відносно спокійний період війна залишалася на задньому плані, як тліючий вогонь.
Випадкова втеча до безпеки
У лютому 2022 року, незадовго до масштабного російського вторгнення, Яна з матір'ю була у відпустці в Єгипті. Це мав бути тиждень відпочинку, але напруга відчувалася. "Усі попереджали нас, що повітряний простір може бути закрито. Проте ми не могли уявити, що Росія дійсно вторгнеться", – розповідає вона.
24 лютого, коли вони чекали на свій рейс додому в аеропорту Шарм-ель-Шейха, їм повідомили, що повітряний простір України закрито. Новина була шоком. "Мій телефон був переповнений повідомленнями про вибухи в Одесі. Було таке відчуття, наче весь світ знищено", – каже вона. Вимушені залишитися в Єгипті, Яна та її мати провели два тижні в невизначеності, майже без зв’язку з родичами в Україні. Тиждень відпочинку, став вимушеним порятунком від жаху, що розгортався вдома.
Завдяки допомозі волонтерів та невеликій кількості грошей, які її батько надіслав з України, Яна та її мати змогли поїхати до Угорщини, де вони провели дві ночі у гостинної жінки на ім'я Віолет. "Віолет була дуже дбайливою та допомогла нам знайти трохи спокою у цей хаотичний час", – згадує Яна. З Угорщини вони продовжили свою подорож до Нідерландів.
Під час пошуку безпечного місця в Європі Яна вирішила знайти притулок через соціальні мережі. Один чоловік запропонував їй місце, але незабаром вона відчула тривожність. "Він надіслав мені фото кімнати, де я могла б зупинитися, – розповідає Яна. – Але на цьому фото були тільки його ноги в джинсах і пляшка вина між його колінами". Хоча спочатку вона була майже впевнена, що він хоче допомогти, але ситуація ставала все дивнішою. "Віолет вказала мені, наскільки це було недоречно, та переконала мене відмовитися від пропозиції. Тоді я зрозуміла, наскільки я була сліпа через бажання знайти безпечне місце" – каже вона. Зрештою вони з матір’ю забронювали квиток до Ейндховена після того, як добра сім’я запросила їх тимчасово залишитися з ними. В аеропорту у черзі на реєстрацію вони побачили нідерландських студентів, які щойно повернулися з відпустки. Контраст не міг бути більшим. "Вони сміялися і були безтурботними, тоді як я не знала куди себе подіти та відчувала безнадійною", – каже Яна. – Я думала тоді: чому все це відбувається зі мною?".
Нове життя в Нідерландах
Вони прибули до Нідерландів у березні 2022 року, де їх прийняла приймаюча сім'я в Хемстеді. "Шарон і Сержіо, разом зі своїми двома синами, стали для нас другою родиною", – каже Яна. Сім'я не тільки надала притулок, але й дала їй моральну підтримку, якої вона так потребувала. "Їхня собака Ліла була величезною втіхою", – додає вона.
Хоча життя в Нідерландах було безпечним, серце Яни залишалося з її родиною в Україні. Її бабуся, яка жила на окупованій території, довгий час відмовлялася виїжджати, незважаючи на жахливі умови. "Коли ми нарешті змогли привезти її до Нідерландів у березні 2023 року, я пам'ятаю, як вона зупинилася біля миски з сливами на столі. Бабуся взяла одну, притиснула її до щоки і почала плакати. "Цього в нас так довго не було", – сказала вона. Це вразило мене до глибини душі. Ці сливи представляли все, чого вона не мала: достаток, свободу, людяність". Зрештою, її бабуся возз'єдналася з родиною, але шрами від перебування на окупованій території залишаються.
Одночасно до Нідерландів приїхав й наречений Яни. Через це вони більше не могли залишатися у приймаючій сім'ї. "Я намагалася орендувати квартиру", – розповідає Яна. – У мене була гарна робота, але всюди мені казали, що це неможливо через нашу ситуацію". Невизначеність виявилася великою проблемою для орендодавців. На щастя, вони зрештою отримали місце у Влаймені, де зараз живуть вчотирьох: Яна, її мати, її бабуся і її наречений. "Це не ідеально, але добре що ми разом", – каже вона.
Пошук дядька Кості
Іншим важким емоційним моментом у житті Яни є зникнення її дядька Кості, який зник у грудні 2022 року під час боїв у Бахмуті. Він очолював групу з 12 солдатів під час небезпечної місії, з якої повернулися лише шестеро чоловіків. "Ми досі не маємо новин про нього. Я продовжую сподіватися, що він живий", – каже Яна. Її рішучість знайти відповіді відображає силу, яку вона набула за ці роки.
Мрії та майбутнє
Хоча Яна стала менше мріяти, вона не втратила надію. "Раніше я мріяла купити будинок, щоб батьки могли жити зі мною та взяти на виховання собаку з притулку. Тепер я мрію головним чином про те, щоб дізнатись, що мій дядько в безпеці", – каже вона. Вона цінує можливості, які їй надають Нідерланди, але її серце залишається з Україною. "Я дуже хочу повернутися до України, але не знаю, чи це коли-небудь буде можливим".
Звичайно, Яна також сподівається на мир, але що таке мир, якщо твій дім раптом опинився в Росії? Як може існувати мир, якщо окупація триває? Ця дилема постійно переслідує її. "Важко мріяти про майбутнє, коли ти не знаєш, що насправді означає "дім", – каже вона.
Історія Яни – це історія стійкості, втрати та надії. Вона ілюструє складність життя у чужій країні та силу людського духу продовжувати жити, навіть у найскрутніші часи. "Я хочу, щоб люди зрозуміли, через що проходять українці, – каже вона. – Наші травми глибокі, але наша воля сильніша".