Анна: Життя на паузі, втілення мрій в життя

Стаття Френка Ріккена

Анна Пономаренко, народжена 18 вересня 1990 року в Україні, має життєву історію, яка характеризується її наполегливою працею, творчістю та рішучістю будувати майбутнє, незважаючи на труднощі. Разом зі своїм чоловіком Едвардом та їхнім маленьким сином Мадві в неї було щасливе життя в Полтаві, місті з приблизно 300 000 жителів, неподалік Харкова.

Життя, повне мрій та розвитку

Анна описала своє життя в Україні як своє "найкраще життя". За допомогою батька, який виконав більшу частину роботи, було побудовано їхній будинок – місце, яке символізувало основу їхньої сім'ї та мрій. Тим часом Анна та Едвард створили міцну основу для свого бізнесу. Едвард почав ремонтувати автомобілі у молодому віці – пристрасть, яка переросла в успішний бізнес з гарною репутацією. Анна відігравала важливу роль, відповідала за соціальні мережі та рекламу компанії. Крім цієї співпраці з Едвардом, вона підтримувала свою подругу Юлію у дизайні та продажу одягу. Адже Юлія зосереджувалася на творчому дизайні, Анна займалася бізнесовою стороною, такою як маркетинг та логістика.

Анна та Едвард мали великі плани на майбутнє. Вони хотіли розширити свій автомобільний бізнес до міст, таких як Київ та Львів, і заощаджували, щоб їхній син міг навчатися за кордоном, коли йому виповниться вісімнадцять років. Їхні мрії були спрямовані на набуття досвіду, подорожі та емоційне зростання як сім'ї.

День, коли все змінилося

Вторгнення Росії в Україну різко зупинило їхні мрії. 22 лютого 2022 року о 03:00 ночі Едвард мав кілька пропущених дзвінків від друга, який працював у поліції. Анна не могла спати і дивилася назовні. За пагорбом вона побачила три великі чорні літаки. Анна згадує, як червоні смуги прямували вгору, ймовірно, протиповітряна оборона. Вона точно не знала, що це було, але цей образ закарбувався в її пам'яті як страшний сон. Хоча на той момент не було прямих атак, Анна відчувала всепоглинаючий страх.

У наступні дні зростало усвідомлення того, що їхня безпека не гарантована. Анна розповіла, як вона була паралізована страхом, намагаючись зібрати речі. Едвард наполягав на тому, щоб вони разом з сином втекли до безпечнішого району за межами міста. Це рішення було нелегким; їхні рідні залишалися в Полтаві, включаючи батька Анни. Анна його після цього більше не бачила. Нещодавно він помер від хвороби. Коли вона про це розповідала, сльози текли по її щоках.

Важка подорож до безпеки

Першим прихистком став дім дідуся Едварда, де вони намагалися сховатися деякий час. Анна описала подорож як хаотичну, з переповненими дорогами та атмосферою повної невизначеності. Під час їхнього перебування вона постійно чула новини про бомбардування та атаки в сусідніх містах по Telegram. Вона спала в холодному підвалі, серед зібраних овочів, щоб захистити себе та свого сина від можливих повітряних атак.

Через кілька тижнів Анна та Едвард вирішили, що вона повинна втекти до Польщі разом із сином. Едвард залишився, щоб допомагати своїй країні, ремонтуючи автомобілі та фарбуючи їх у камуфляжні кольори для військового використання. Анна знайшла притулок у друзів у Польщі, але незабаром відчула необхідність повернутися до України. Вона відчувала велику потребу підтримувати Едварда та допомагати дітям та біженцям.

Остаточний від'їзд до Нідерландів

Після місяців невизначеності Анна та Едвард вирішили остаточно залишити Україну. Коли росіяни почали бомбардувати енергетичні станції, Едварду стало неможливо продовжувати свою діяльність. Ситуація ставала все небезпечнішою, і це змусило їх прийняти важке рішення – залишити свою батьківщину. Початковий план був поїхати до Англії, де в них є знайомі. Але щоб знайти там місце, треба було дуже довго чекати. Едвард подивився на карту і побачив, що Нідерланди знаходяться поруч з Англією. Вони вирішили поїхати та чекати в Нідерландах.

Вони перетнули Німеччину та прибули до Нідерландів в жовтні 2022 року. В Амстердамі вони зареєструвалися в притулку та спочатку отримали місце для трьох неподалік від Ейндховена. Коли в серпні 2023 року мати Едварда також втекла до Нідерландів, їм надали місце в Хойсдені. Перші дні в Нідерландах були приголомшливими. Анна згадує інцидент, коли їхній автомобіль пошкодили, і вона відчувала себе розгубленою, як дитина, яка не знає, що робити в незнайомому світі. "Ми відчували себе розгубленими та безпорадними, – каже Анна. – Підтримка, яку ми отримали, глибоко нас вразила. Ми обійняли чоловіка, який нам допоміг, і подякували йому". Вона вдячна за повагу та щиру турботу працівників притулку. "Щодня я відчуваю глибоку повагу до величезної роботи та щирої уваги людей тут. Це неймовірно, як вони знаходять час для кожного".

Уроки нідерландської мови допомагають Анні вийти зі стану ізоляції. "Це було не тільки вивчення нової мови, але й зустріч з людьми, які щиро залучені та добровільно витрачають свої вечори, щоб допомогти нам. Це вражає мене до глибини душі, адже вони могли б бути зі своїми сім'ями, але вибирають підтримувати нас".

Анна часто згадує їхній розкішний і великий будинок в Україні. Тепер вона  рада мати власний туалет у притулку. "Дивно, як швидко все може змінитися", – розповідає вона.

Адаптація до нового життя

Анна описує своє життя в Нідерландах як період адаптації та переосмислення. Хоча вона сумує за своїми старими мріями, вона вчиться цінувати те, що має. Вона тепер більше насолоджується маленькими речами в житті, такими як сонце та природа. Проте вона відчуває, що її життя "на паузі"; вона часто чекає моменту, коли зможе знову здійснити свої мрії. Її великі мрії з минулого перетворилися на менші цілі, які можна досягти. "Маленькі мрії дають мені можливість хоча б щось здійснити", – каже вона.

Незважаючи на складнощі, Анна знаходить радість у тому, що її син Мадві починає розкриватися в новому середовищі. Вона помічає, як він стає відкритішим і щасливішим, що мотивує її продовжувати. Її власний процес інтеграції проходить нерівномірно; хоча вона заводить друзів, іноді вона відчуває себе закритою і менш спонтанною, ніж раніше. Вона бачить це як наслідок травматичних переживань і тимчасового характеру їхнього перебування.

Анна зараз працює прибиральницею, робота, яка її відволікає, але цей рівень далеко від її амбіцій і мрій з минулого. "Це не те, про що я колись мріяла, але це допомагає мені та заповнює мої дні", – каже вона.

Плани на майбутнє та послання надії

Найбільше бажання Анни – щоб війна закінчилася і Україна зберегла свою незалежність. "Щоб більше люди не гинули. Це єдине, чого я дійсно хочу", – каже вона. Водночас вона сподівається на майбутнє, в якому її сім'я зможе возз'єднатися в мирній Україні.

Її послання іншим є потужним: "Ви можете спробувати уявити, як це – жити у війні, але тільки якщо ви насправді пережили це, ви дійсно зрозумієте. Страх сирен, справжніх бомб та втрати всього, що ви любите, навчить вас насправді цінувати мир та дізнатись його справжню ціну".

Історія Анни є свідченням стійкості людського духу. Анна продовжує вірити в силу любові та наполегливості. Вона нагадує собі щодня обіймати та цінувати те, що має, навіть серед втрат та невизначеності. Її життєве кредо: живіть та цінуйте кожен моменті і будьте вдячні за кожен новий день.